+38 (0532) 629-990, +38 (0532) 629- 991

ПОСТАНОВА 
 
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
 
19 березня 2014 року                                                                                         м. Київ
    
Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:
 
головуючого Яреми А.Г.,
 
 
суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Шицького І.Б., -
 
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2013 року,
 
встановили:
 
25 березня 2013 року публічне акціонерне товариство «Родовід Банк»     (далі – ПАТ «Родовід Банк»)  звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1   про стягнення заборгованості за кредитним договором.
 
Свій позов обґрунтовувало тим, що 27 грудня 2005 року між ПАТ «Родовід Банк» і ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 15 537 доларів США для придбання транспортного засобу з кінцевим терміном повернення до 27 грудня 2010 року та зі сплатою процентів за користування кредитом.
 
Ураховуючи те, що ОСОБА_1 не виконала належним чином своїх зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку із чим виникла заборгованість,  банк просив стягнути з відповідача на його користь: заборгованість за кредитом  у розмірі 4 816, 12 доларів США, яка утворилась за період з 10 січня 2006 року до 27 грудня 2010 року; проценти за користування кредитом у розмірі 1 038, 79 доларів США, нараховані за період з 10 січня 2006 року до 27 грудня 2010 року; пеню за прострочення сплати кредиту в розмірі 4 436, 22 доларів США за період з 10 січня 2006 року до 16 січня 2013 року; пеню за прострочення сплати процентів у розмірі 963, 24 доларів США за період з 10 січня 2006 року до 16 січня 2013 року; 3 % річних за прострочення сплати кредиту в розмірі   416, 85 доларів США за період з 10 січня 2006 року до 16 січня 2013 року; 3% річних за прострочення сплати процентів у розмірі 90, 81 доларів США за період з 10 січня 2006 року до 16 січня 2013 року.
  
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 16 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 2 жовтня 2013 року, позов ПАТ «Родовід Банк» задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованість за кредитним договором у сумі 5 854, 91 доларів США та штрафні санкції в сумі 16 686, 59 грн, у решті позову відмовлено; стягнуто із ОСОБА_1 на користь ПАТ «Родовід Банк» судовий збір у розмірі 634, 85 грн.
 
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2013 року відмовлено  ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі.
 
У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  4 листопада 2013 року й направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування   касаційним   судом  норм   матеріального    права,    а    саме: частини третьої статті 254, статей 256-258, частин першої, п’ятої статті 261 та  статті 1050 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
 
В обґрунтування заяви ОСОБА_1 додала постанови Вищого господарського суду  України від 12 грудня 2012 року та від 7 березня 2013 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.
 
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
 
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
 
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
 
За положеннями  пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове   застосування   судом   (судами)  касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права,  що  потягло ухвалення   різних   за   змістом   судових   рішень  у  подібних правовідносинах.
 
За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
 
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 27 грудня 2005 року між відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк», правонаступником якого є ПАТ «Родовід Банк», і ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 15 537 доларів США для придбання транспортного засобу з кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 27 грудня 2010 року та зі сплатою процентів за користування кредитом.
 
Згідно з пунктами 3.1, 3.3 кредитного договору позичальник зобов'язався: починаючи з місяця, наступного за звітним, щомісяця до 10 числа (включно) кожного календарного місяця, частково погашати заборгованість за кредитним договором у сумі 259 доларів США на рахунок, указаний у пункті 1.3 цього договору, шляхом внесення коштів готівкою чи перерахування їх зі свого поточного рахунку; сплачувати банку нараховані проценти за користування кредитом щомісяця до 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, а також 27 грудня 2010 року або в день повного дострокового погашення заборгованості за кредитом. Датою сплати заборгованості за процентами є день зарахування коштів на рахунок, указаний у пункті 1.6 цього договору.
 
За порушення строків повернення кредиту чи сплати процентів позичальник зобов’язався сплачувати банку за кожен день пеню в розмірі подвійної процентної ставки, установленої пунктом 1.5 цього договору, від суми простроченого платежу (пункт 3.9 кредитного договору).
 
Пунктами 5.2, 5.3 кредитного договору передбачено право банку у разі недотримання позичальником умов цього договору вимагати дострокового його розірвання, повернення одержаного кредиту, сплати нарахованих за ним процентів, відшкодування збитків, заподіяних банку внаслідок невиконання або неналежного виконання позичальником умов цього договору.
 
Додатковою угодою від 10 листопада 2008 року до кредитного договору    НОМЕР_1 сторонами було погоджено збільшення процентної ставки за кредитним договором до 16% річних.
 
Для забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором 27 грудня 2005 року між сторонами укладений договір застави транспортного засобу - автомобіля «Форд Фіеста», 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2.
 
Судами встановлено, що зобов'язання за кредитним договором позивач виконав, надавши ОСОБА_1 кредитні кошти в повному обсязі, що підтверджується заявою на видачу готівки від 27 грудня 2005 року.
 
Однак  вона взятих на себе зобов'язань за кредитним договором належним чином не виконала, не сплативши проценти за користування кредитними коштами, не повернувши чергові суми отриманого кредиту та не погасивши всю суму кредиту.
 
Задовольняючи частково позов кредитора, суд першої інстанції, з яким погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що відповідачка взятих на себе зобов’язань щодо щомісячного погашення кредиту та сплати процентів не виконала, у зв’язку із чим утворилась заборгованість за користування кредитом.
 
При цьому доводи ОСОБА_1 про сплив позовної давності, щодо застосування якої вона заявляла, суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що визначені в договорі строки платежів у погашення кредиторської заборгованості не є окремими грошовими зобов’язаннями перед банком, а є складовою єдиного грошового зобов’язання з повернення суми отриманого кредиту та сплати процентів, строк виконання якого є єдиним і визначений датою 27 грудня 2010 року, а тому з цієї дати обчислюється строк позовної давності.
 
Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли з подібних правовідносин –  про стягнення заборгованості за кредитним договором, а саме у постановах Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року та від 7 березня 2013 року, суд касаційної інстанції, застосовуючи частину третю статті 254, частину п’яту статті 261, статті 256, 257, 267 ЦК України, дійшов висновку про те, що оскільки в кредитному договорі передбачено, що його виконання здійснюється частинами відповідно до графіка погашення кредиту, то початок перебігу позовної давності для стягнення кредиту й процентів за користування кредитом є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, однак не сплатив його, а тому загальна позовна давність застосовується до кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений у договорі графіком платежів.
 
Таким чином, суди касаційної інстанції допустили неоднакове застосування норм матеріального права, а саме: частини третьої статті 254, статей 256-258, частин першої, п’ятої статті 261, статті 1050 ЦК України.
 
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.
 
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
 
Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
 
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (частина перша статті 626 ЦК України).
 
Визначення поняття зобов’язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України.
 
Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
 
Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
 
У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
 
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням  умов,  визначених  змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
 
Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.
 
При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов’язання" (статті 530, 631 ЦК України).
 
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
 
Як убачається з матеріалів справи, сторони встановили як строк дії договору – до повного погашення позичальником заборгованості за кредитами та процентами за користування ними (пункт 7.6 кредитного договору), кінцевий строк повернення кредиту – до 27 грудня 2010 року (пункти 1.1; 3.2 кредитного договору), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів – щомісяця до 10 числа включно кожного календарного місяця для основної заборгованості (пункт 3.1 кредитного договору) і для процентів за користування кредитом (пункт 3.3 Кредитного договору).
 
Наслідки  прострочення  позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).
 
Про правові наслідки порушення зобов’язання боржником йдеться також у частині першій статті 611, частині другій - четвертій статті 612 ЦК України, частині першій, другій статті 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника.
 
Перевіряючи доводи заявника в частині застосування судами норм закону щодо позовної давності, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.
 
Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору – до моменту  виконання  сторонами  в  повному  обсязі взятих  на  себе  зобов’язань, так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню у строк до 27 грудня    2010  року.
 
Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.
 
Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.
 
Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
 
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
 
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
 
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
 
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
 
Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
 
Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
 
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
 
Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України).
 
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.
 
При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).
 
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
 
У справі, яка переглядається, судом установлено, що згідно з умовами кредитного договору (пунктами 3.1, 3.3) позичальник зобов’язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) у розмірі та в строки, визначені договором, і щомісяця сплачувати проценти за користування кредитом, а також сплатити пеню за порушення строків  повернення кредиту та   процентів за користування ним.
 
Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається  з моменту порушення строку його погашення.
 
Таким чином,  ураховуючи, що за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами до 10 числа кожного місяця, а процентів - кожного 10 числа (включно) кожного календарного місяця, наступного за звітним, у рахунок якого вносяться кошти, то початок перебігу позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту  (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань. 
 
Як установлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_1 перестала виконувати щомісячні зобов’язання з погашення кредиту та процентів за користування кредитом, у зв’язку із чим з 10 січня 2006 року у неї утворилась заборгованість за кредитним договором. У свою чергу банк звернувся до суду з позовом до неї 25 березня 2013 року.
 
У  зв’язку  з  наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 27 грудня 2010 року – з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору - та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
 
Отже, аналізуючи умови договору сторін і зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів і процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежа.
 
Аналогічні висновки містяться в постановах Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року та від 7 березня 2013 року.
 
Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.
 
Керуючись статтями 3602, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України 
 
постановили:
 
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
 
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 листопада 2013 року скасувати, і справу передати на новий касаційний розгляд.
 
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.
 
 
Головуючий А.Г. Ярема
 
Судді: М.І. Балюк, В.П. Барбара, І.С. Берднік, Л.І. Григор’єва, В.І. Гуменюк, А.А. Ємець, Т.Є. Жайворонок, П.І. Колесник, Н.П. Лященко, В.В. Онопенко, Л.І. Охрімчук, М.В. Патрюк, Ю.Л. Сенін, В.М. Сімоненко, І.Б. Шицький