Аспірантка Академії адвокатури України: Лукомська Анастасія Володимирівна

Науковий керівник: Юдківська Ганна Юріївна, кандидат юридичних наук, доцент

За загальним сучасним міжнародним порядком, поняття прав людини відображає той факт, що за кожною особою визнається певний комплекс природних і невід’ємних прав і свобод, які зумовлені її існуванням як людини і необхідно розглядати у значенні гарантії її гідності. Згідно з частинами 3, 4 та 5 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у ст. 1 («Захист власності») встановлює: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства, і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права». Позбавлення права власності не може бути передбачене національним законом, якщо такий закон суперечить загальним принципам міжнародного права, серед яких важливим є принцип, закріплений у ч. 2 ст. 17 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна». Будь-яке втручання з боку представників влади в безперешкодне користування особою своїм майном повинне бути «законним». Представники органів державної влади мають право контролювати використання майна лише на підставі законів. Таке втручання має бути законним і не свавільним («Фрізен проти Російської Федерації» від 24 березня 2005 р., «Бакланов проти Російської Федерації» від 09 червня 2005 р.).

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване з мотивів суспільної необхідності, лише як виняток, на підставі та в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Проте зазначені положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за кори­стуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

В зв’язку з цим, спеціальна конфіскація майна належить до одного з найбільш проблематичних інститутів, який досі не здобув належного наукового розроблення. Особливої актуальності це питання набуло у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України 18 квітня 2013 р. Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» № 222-VІІ, який набув чинності 15 грудня 2013 р., внаслідок чого у чинному законодавстві з’явилися положення щодо спеціальної конфіскації.

Проблема дослідження ученими-криміналістами правової природи інституту спеціальної конфіскації, не є остаточно вирішеною і тому потребує свого наукового вивчення та обґрунтування. Зокрема, її актуальність обумовлена, по-перше, визначенням характеру (статусу) зазначеного вище заходу, по-друге, віднесенням його до відповідної системи заходів протидії злочинності. Отже, можна стверджувати, що законодавець й досі не визначився із правовою природою спеціальної конфіскації. Останнє, у свою чергу, може призвести до довільного тлумачення положень ст.ст. 96-1 та 96-2 КК суб’єктами правозастосування, що унеможливить додержання вимог ст. 19 Конституції України щодо обов’язку органів державної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Окрім того, формулювання законодавцем поняття та випадків застосування спеціальної конфіскації виглядає як спосіб наповнення державного бюджету за допомогою норм кримінального закону, що йде в розріз з політикою держави щодо гуманізації кримінальної відповідальності.

Як свідчать останні публікації, фаховий дискурс щодо спеціальної конфіскації після внесення зазначених змін отримав додатковий поштовх. Хоча у науці кримінального права конфіскація в різні часи була предметом дослідження багатьох науковців, таких як Н.К. Бабич, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, І.М. Гальперин, В.Г. Гончаренко, В.К. Грищук, Н.О. Гуторова, В.К. Дуюнов, В.Н. Іванов, А.Ф. Кістяківський, І.Л. Марогулова, Н.Д. Сергієвський, В.П. Спасович, А.В. Степанищев, І.Я. Фойницький, А.Л. Цветинович та ін. Серед вчених компаративістів, які в межах порівняльного кримінального права розглядали конфіскацію, можна виділити: Г.О. Єсакова, А.М. Іванова, І.Д. Козочкіна, А.Г. Корчагіна, О.Г. Кібальнік, О.О. Малиновського та ін.

До аналізу системи заходів кримінально-правового впливу зверталась значна кількість українських представників кримінально-правової доктрини, серед яких особливої уваги для подальшого осмислення потребують наукові доробки Л. В. Багрія-Шахматова, В. С. Батиргареєвої, Ю. В. Бауліна, В. М. Бурдіна, В. О. Глушкова, Н. О. Гуторової, В. В. Голіни, В. К. Грищука, Т. А. Денисової та ін.

Проблема процесуального статусу третіх осіб, щодо майна яких вирішується питання про арешт, знайшла свій розвиток у наукових дослідженнях Л. Демидової, Я. Замкової, К. Закірової, Т. Корчевої, О. Татарова, А. Щасної та ін.

Вивченню питань соціально-правової обумовленості спеціальної конфіскації майна низку своїх наукових досліджень присвятили такі вчені, як: Н. О. Гуторова, М. М. Панов, К. П. Задоя, В. І. Тютюгін, К. А. Новікова, В. С. Батиргареєва та ін.

Однак розгляд питань про спеціальну конфіскацію зводиться науковцями передусім до проведення порівняльної характеристики цього нового для кримінального-процесуального права України явища із конфіскацією майна як виду покарання та доцільності існування останнього в системі покарань.

Опубліковані праці зазначених та інших авторів мають важливе наукове і практичне значення. Висновки і рекомендації, що містяться в них, слугують подальшому вдосконаленню кримінального та кримінально-процесуального законодавства, а також практики застосування покарання. Разом з тим ґрунтовних досліджень, які би вивчали питання соціально-правової обумовленості власне спеціальної конфіскації, тобто розкриття причин, що обумовили її виникнення, а також проблем реалізації інституту спеціальної конфіскації в світлі європейських стандартів, в науці кримінального-процесуального права комплексно не досліджувалися.

Поглибленого дослідження вимагає нормативне вирішення питання про юридичну природу спеціальної конфіскації, яке повинно включати в себе два аспекти: моделювання спеціальної конфіскації як заходу кримінально-правового чи кримінально-процесуального характеру; узгодження нормативних положень, які врегульовують спеціальну конфіскацію з положеннями Конституції України, регулятивного (зокрема, цивільного та господарського) законодавства, ратифікованих Україною міжнародних договорів, а також прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини.

Слід відмітити, що вітчизняний законодавець передбачив спеціальну конфіскацію як в кримінальному кодексі України так і в кримінальному процесуальному кодексі України.

Такий підхід відповідає кримінально-правовій природі спеціальної
конфіскації, а також її завданням та правилам взаємозв’язку норм матеріального та процесуального права. Однак, така розгалуженість правової регламентації спеціальної конфіскації викликало неузгодженість положень матеріального та процесуального права [1, с. 6]. Так, окреслюючи шляхи удосконалення спеціальної конфіскації, Н.А. Орловська також вказує на необхідність усунення дублювання кримінально-правових та кримінально-процесуальних приписів, що суттєво заплутує розуміння правової природи спеціальної конфіскації та її цілеспрямування [2, с. 47]. Провівши детальний аналіз у цьому напрямі, І.В. Глов’юк зазначає на доцільність скасування в ч. 9 ст. 100 КПК України вказівок на гроші, цінності та інше майно, які можуть виступати в якості предмета спеціальної конфіскації як заходу кримінально-правового характеру [1, с. 7].

Досить цікавим є те, що, звергаючись до міжнародно-правової регламентації спеціальної конфіскації, В.І. Михайлов стверджує, що ні в одному з міжнародних нормативно-правових актів не вказується на те, в якій галузі законодавства вона повинна бути закріплена [3, с. 75]. Можливо, такий підхід міжнародної спільноти є правильним, адже віднесення регламентації спеціальної конфіскації лише до конкретної галузі законодавства є досить дискусійним.

Щодо вітчизняного законодавства, то першим вагомим кроком правової регламентації інституту «спеціальної конфіскації» в Україні стало прийняття вище згадуваного Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо виконання рекомендацій, що містяться в шостій доповіді Європейської комісії про виконання Україною Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, щодо удосконалення процедури арешту майна і інституту спеціальної конфіскації» від 18.02.2016 року.

За новою редакцією ст. 96-1 Кримінального кодексу України спеціальної конфіскацією є примусове, безоплатне вилучення за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна, яке пов’язане з вчиненням злочину.

Так, вилученню підлягає:

  • майно, отримане в результаті вчинення злочину.
  • є доходом від незаконно отриманого майна.
  • використано для протиправних дій.

Спецконфіскація майна стала можливою можливою, не тільки у особи, яка вчинила злочин, а й у третіх осіб, яким таке майно було передано.

Так, майно у третьої особи може бути конфісковано, якщо особа знала або повинна була знати, що майно:

  • є доходом і / або отримано в результаті вчинення злочину.
  • призначалося (використовувалося) для схилення особи до вчинення злочину, фінансування, матеріального забезпечення чи винагороди за його вчинення.
  • було предметом злочину і / або було підшукано, виготовлено, пристосовано, використано як засіб чи знаряддя його здійснення.

При цьому, для цілей спецкофіскаціі не має значення яким чином третя особа одержала або набула таке майно – безоплатно або на платній основі.

Слід наголосити, що тут важливим постає питання про добросовісність набувача майна! Адже законодавець встановив норму, згідно з якою спецконфіскація не може бути застосована до майна, яке перебуває у власності добросовісного набувача.

Отже, підкреслюється, що у третьої особи можна вилучити майно тільки за умови встановлення в судовому порядку достатніх доказів того, що особа знала або повинна була знати про «пов’язаність» придбаного майна зі злочином.

Таким чином, спецконфіскація повинна сприяти вилученню всіх активів, отриманих в результаті скоєння злочину і при цьому не позбавляти набуачів законно придбаного майна.

З огляду на прагнення України до повномасштабної участі в політичному та економічному житті Європи, важливе значення для удосконалення вітчизняного законодавства та відповіді на питання про необхідність та доцільність запровадження законодавчих змін, які стосуються спеціальної конфіскації майна, має дослідження зарубіжного досвіду регламентації і застосування інституту конфіскації майна загалом та спеціальної конфіскації зокрема.

Запровадження у чинне законодавство України такого іншого заходу кримінально-правого характеру, як спеціальна конфіскація, зумовлено низкою міжнародно-правових актів, які містять у собі рекомендації та зобов’язання стосовно запровадження спеціальної конфіскації у нормах національного законодавства України. З-поміж них можна назвати такі, як Угода про асоціацію між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншого – Україною та ЄС, яка була остаточно підписана 27 червня 2014 року, Кримінальна Конвенція про боротьбу з корупцією (ETS 173) від 27 січня 1999 року, Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 року. Крім того, Україна є стороною Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму від 16 травня 2005 року і взяла на себе зобов’язання щодо встановлення обов’язкових арешту та конфіскації знарядь і засобів злочину та доходів або майна, вартість якого відповідає таким доходам, та відмитого майна за всіма предикатними злочинами, тобто злочинами, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі або штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [4].

Також вагому роль у запровадженні та вдосконаленні кримінально-правових норм про спеціальну конфіскацію відіграє і неодмінність забезпечення реалізації вимог ЄС стосовно виконання Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України [План дій для України на 2015–2017 роки GR-DEM (2015)2 від 13 січня 2015 року [5], невід’ємною частиною якого є необхідність імплементації Директиви ЄС від 3 квітня 2014 року 2014/42/EU про арешт і конфіскацію предметів злочинної діяльності та доходів від неї в ЄС.

Слід наголосити, що сучасна система кримінально-правових засобів більшості країн континентальної Європи є «двовекторною», адже протидія злочинності зводиться не лише до застосування кримінального покарання (репресій, залякування, розплат), а спостерігається тенденція до застосування заходів, спрямованих, в першу чергу, на запобігання злочинам та відновлення соціальної справедливості (попередження, виправлення злочинця, компенсації шкоди).

Надання спеціальній конфіскації майна статусу іншого заходу кримінально-правового характеру обумовлено не лише міжнародним досвідом регулювання подібних суспільних відносин, а й необхідністю виконання Україною низки міжнародно-правових документів, які містять рекомендації та зобов’язання із запровадження спеціальної конфіскації майна у нормах національного законодавства.

Окрім того, формування нормативно-правової конструкції спеціальної конфіскації як особливого, іншого заходу кримінально-правового характеру є важливою юридичною гарантією реалізації європейських принципів, які передбачають, що конфіскації мусить підлягати лише те майно, яке було засобом або знаряддям вчинення злочину, або якщо майно було здобуте злочинним шляхом [6, с. 810]. Тобто «нова» спеціальна конфіскація по суті повинна стати гарантією дотримання принципу непорушності права приватної власності та реалізації конституційних прав особи.

Отже, спеціальна конфіскація майна як захід кримінально-правового характеру, але за умови подальшого удосконалення його правової регламентації може стати дієвим та ефективним засобом попередження злочинності в умовах сучасної дійсності.

Використана література:

  1. Стрельцов Є.Л. Спеціальна конфіскація у світлі кримінально-правових та кримінально-процесуальних постулатів / Є.Л. Стрельцов, 1.1. Чугуников, І.В. Гловюк // Юридичний Вісник України. 2016. № 16. - С. 6-7;
  2. Орловська Н.А. До питання про предмет спеціальної конфіскації / Н.А. Орловська// Новітні кримінально-правові дослідження - 2016. - С. 44-47;
  3. Стрельцов Є.Л. Спеціальна конфіскація у світлі кримінально-правових та кримінально-процесуальних постулатів / Є.Л. Стрельцов, 1.1. Чугуников, І.В. Гловюк // Юридичний Вісник України. 2016. № 16. - С. 6-7;
  4. Михайлов В.И. Конфискация в национальном и меж­дународном уголовном и уголовно-процессуальном праве / В.И. Михайлов / Законодательство. 2007. № 3. - С. 71-78;
  5. Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму від 16 травня 2005 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_948.
  6. План дій для України на 2015–2017 роки GR-DEM (2015)2 від 13 січня 2015 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?do cumentId=09000016802f600d.
  7. Баулін Ю. В. Вибрані праці / Ю. В. Баулін. – Х.: Право, 2013. – 928 с.