УДК: 349

Н. А. Лукомська

студентка 4 курсу, Академія адвокатури України

(Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент О. М. Ковтун)


У статті проаналізовано поняття, зміст та особливості земельних сервітутів, що встановлюються за рішенням суду, досліджено шляхи та особливості встановлення земельних сервітутів за судовими рішеннями.

Ключові слова:

земельний сервітут, речові права, охоронюваний законом інтерес, користування чужим майном, встановлення сервітуту за рішенням суду.

Постановка проблеми.

В умовах здійснення земельної реформи в Україні, яка наразі полягає у розробці нормативного та ефективно обргунтованого алгоритму користування та відчуження земельних ділянок, назріла необхідність забезпечення раціонального використання земельного фонду України, а також створення таких юридичних форм, які б забезпечували можливість певної участі однієї особи в праві власності іншої незалежно від простої особистої згоди останньої [11,.44].

Паювання земель із наступною передачею їх у приватну власність, приватизація, можливість викупу землі кожним бажаючим господарювати на ній, інтенсифікація використання земель у населених пунктах та загальна просторова обмеженість земельного ресурсу створюють ситуацію, за якої земельний фонд подрібнюється на невеликі земельні ділянки, котрі об’єктивно не завжди межують з водними об’єктами, комунікаціями, шляхами сполучення та іншими благами і вигодами, необхідними власникам та користувачам цих ділянок для використання господарського потенціалу останніх повною мірою. Окрім цього, інтереси землевласників та землекористувачів часто є протилежними за змістом, що також потребує врегулювання. Забезпечення землевласників та землекористувачів кожної земельної ділянки можливістю доступу до вищевказаних благ і вигод можливе, зокрема, завдяки встановленню земельних сервітутів [3, 3].

Застосування на практиці сервітутних правовідносин робить актуальним дослідження проблем щодо встановлення оптимального співвідношення інтересів приватного власника і публічного інтересу, співвідношення правил добросусідства та здійснення речових прав у цілому.

Науково-теоретична база дослідження.

На сучасному етапі вивченню та науковому дослідженню земельних сервітутних правовідносин присвятили свої наукові праці такі науковці, як В.І. Андрейцев, Д.В. Бусуйок, М.К. Галянтич, В.К. Гуревський, О.В. Дзера, Т.О. Коваленко, М.В. Краснова, П.Ф. Кулинич, Р.І. Марусенко, А.М. Мірошниченко, Є.О. Мічурін, В.В. Носік, Н.І. Титова, Є.О.Харитонов, Т.Є.Харитонова, М.В. Шульга, В.В. Цюра та ін.

Метою статті є дослідження особливостей встановлення земельних сервітутів за рішенням суду.

Виклад основного матеріалу.

Основи формування інституту прав на чужі земельні ділянки, а саме сервітуту, закладені ще з давніх часів, тому доцільним є звернутись до історії його виникнення. Термін “сервітут” походить від лат. servitus, servitutis – повинність, обов’язок, зобов’язання [12, 79]. Римська термінологія, яку ми використовуємо і сьогодні, і яка була первинною для досліджуваної категорії, іменує терміном “servitus” реальний сервітут (пов’язаний з певними матеріальними благами), тоді як особистим сервітутам (пов’язаним з особою) відповідають інші терміни – “usus” та “usufruct”. Вперше сервітутне право згадується в античних Законах XII таблиць. Найдавнішими сервітутами були так звані предіальні сервітути (від лат. praedium — маєток, земля). Земля в Римі в цей час була общинною власністю, тому земельні ділянки надавалися окремим сім'ям на праві користування. Надані земельні ділянки не могли бути рівноцінними, зокрема вони відрізнялися якістю ґрунтів, наявністю (відсутністю) шляхів сполучення, водойм, лінійних комунікацій, природних ресурсів тощо. Відтак, користувач ділянки з певною перевагою повинен був надати змогу сусідам користуватися нею. З виникненням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої стало важче, а інколи неможливо. Звичайно, можна було домовитися із сусідом про користування водою, проте така угода мала приватний, особистий характер та нічим не гарантувалася. Якщо власник земельної ділянки продавав її, то правонаступник міг відмовити сусідові в користуванні водою, а тому треба було знайти більш гарантовані засоби речового характеру. З цією метою римляни використовують давній досвід заповнення недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних вигод, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування земельною ділянкою назвали сервітутом (від лат. servitus — підпорядкованість, повинність).

У даний час сервітут отримав своє належне врегулювання у законодавстві України, де сервітутним відносинам присвячена глава 16 Земельного кодексу України (далі - ЗКУ) [2] та глава 32 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) [16]. Як слушно зазначає Т.Є.Харитонова, це вказує не тільки на важливість цього інституту, як такого, що має давню правову історію, але й на його перспективність в майбут­ньому, оскільки сервітут забезпечує потреби осіб у користуванні земельними ресурсами, об’єктами нерухомості, в ефективному та раціональному здій­сненні своїх прав власника (користувача). Тому сервітутні відносини вже давно розглядаються на­уковцями з позицій як земельного, так і цивільного права [14, 48].

Згідно із ч.1 ст. 98 ЗКУ право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч.1 ст.100 ЗКУ).

У науці цивільного права вироблено значну кількість визначень поняття «сервітут». Так, В. І. Синайський характеризував сервітут як речове право користування чужим майном у певному відношенні, яке не зобов’язує власника до позитивних дій [10, 216].

В. М. Хвостов розглядав сервітути як речові права, які підкоряють річ лише уповноваженій особі не у всіх відношеннях, а тільки у визначеному напрямку і з визначеною метою [15, 178]. І. Б. Новицький, І. С. Перетерський зазначали, що сервітутами називались права користування чужою річчю, які встановлювались або для створення певних вигод при експлуатації визначеної земельної ділянки, або на користь визначених осіб [4, 167].

Дослідженню правової природи земельного сервітуту присвячено дисертацію Р.І. Марусенка,. який визначає поняття земельного сервітуту як юридично визнану можливість землевласника чи землекористувача земельної ділянки, яка позбавлена певних благ чи вигод, у цілях ефективного і раціонального використання належної цій особі земельної ділянки користуватися земельною ділянкою іншого землевласника чи землекористувача обмежено за способами та територіальним поширенням [3, 33].

Аналізуючи правовідносини, які виникають із встановлення земельних сервітутів, необхідно зазначити, що в процесі формування нових земельних ділянок, для запобігання порушення прав суміжних співвласників та дотримання правил добросусідства, варто передбачати їх вихід або примикання до шляхів сполучення, можливості приєднання до інженерних комунікацій тощо. Але на практиці не всі ділянки отримують таку можливість, що значно ускладнює, а в деяких випадках навіть унеможливлює ведення господарської діяльності або використання ділянки за її цільовим призначенням. Розповсюдженою наразі проблемою стають спори з приводу використання земельної ділянки для проїзду транспорту через сусідський двір, прогону через чужий город тварин, прокладення комунікацій через сусідню земельну ділянку.

Одним із шляхів подолання цієї проблеми, згідно ч.1 ст.100 ЗКУ є можливість звернення до суду і встановлення земельного сервітуту шляхом судового рішення.

На підставі рішення суду сервітут встановлюється у тому випадку, якщо власник земельної ділянки не надає згоду на встановлення сервітуту, а іншим способом забезпечити права особи, яка зверталась за встановленням сервітуту, неможливо. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом про встановлення сервітуту, повинна довести своє порушене, заперечене чи невизнане право, підтвердити позовні вимоги належними доказами. Як зазначає Д. Старостенко, встановлення земельного сервітуту судовим рішенням має ряд переваг, серед яких обов’язковість виконання, в тому числі в примусовому порядку, остаточність та гарантованість, що передбачає прийняття сторонами до виконання саме тих умов земельно-сервітутних правовідносин, які визначені судом як органом юрисдикції [13, 40].

У рішенні суд повинен зазначити, в якій саме частині належного відповідачу майна встановлено сервітут і в якому розмірі, чітко визначити обсяг прав особи, що звернулася до суду, стосовно обмеженого користування чужим майном.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ Постановою Пленуму «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» (№5 від 07.02.2014 р.) роз’яснив, що вирішуючи спори про встановлення сервітуту, суд має враховувати, що земельний сервітут встановлюється стосовно певного об'єкта і не залежить від власників цих об'єктів. Його дія зберігається в разі переходу права на земельну ділянку, щодо якої його встановлено, до іншої особи (ч. 1 ст. 401 ЦКУ, ч. 1 ст. 101 ЗКУ), а в разі встановлення особистого сервітуту права закріплюються за певною особою і він припиняється внаслідок її смерті (ч.2 ст. 401, п. 6 ч.1 ст.406 ЦКУ) [9].

Тут варто наголосити, що відповідно до ч. 3 ст. 402 ЦКУ спір про встановлення сервітуту вирішується судом у разі недосягнення домовленості про його встановлення. Якщо особа, яка вимагає встановлення сервітуту, не зверталась до власника нерухомого майна з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту, в неї відсутня підстава для звернення до суду. Однак іноді зазначена вимога закону залишається поза увагою. На підтвердження зазначеної позиції наведемо Ухвалу Верховного Суду України від 04.02.2009 року (справа №6-5967св08), якою було скасовано рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23.10.2007 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17.01.2008 року; справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції [1].

Підставою такого рішення стало те, що встановлюючи земельний сервітут щодо використання частини земельної ділянки, суди не звернули уваги на ту обставину, що з вимогою про встановлення земельного сервітуту позивачі безпосередньо до відповідачки не зверталися та в добровільному порядку його не вирішували, також не зазначали і в позові, на яких саме умовах (платній чи безоплатній, строковій чи безстроковій) вони бажають його встановити, де саме його слід встановити, у яких розмірах земельної ділянки, чи не будуть за варіантом, запропонованим позивачами, порушуватися права власника земельної ділянки, де встановлюється сервітут, чи обґрунтовані заперечення відповідачки проти встановлення земельного сервітуту або проти умов, запропонованих позивачами, тощо. Встановлений судом земельний сервітут неможливо й виконати.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном (п.221 постанови Пленуму ВСУ від 16.04.2004 №7) [8].

Окрім того, при встановленні сервітуту судом, на наш погляд, суд має вирішувати спір саме про укладення відповідного договору. З цих мотивів сервітут у цьому випадку також виникає з моменту реєстрації відповідного договору (фактично визначеного у рішенні суду), а не безпосередньо після набрання рішенням суду законної сили.

Також варто звернути увагу, що чинне законодавство безпосередньо не визначає підстав, за наявності яких суд повинен задовольняти позов про встановлення сервітуту. На наш погляд, виходячи із принципів примусового відчуження об’єктів права приватної власності (ст.41 Конституції України, ст.1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), підставою для рішення суду повинні бути суспільна необхідність встановлення сервітуту, за умови  попереднього повного відшкодування зниження вартості земельної ділянки. Як видається, суспільна необхідність у встановленні сервітуту матиме місце тоді, коли без встановлення сервітуту пануючу земельну ділянку буде неможливо використовувати за призначенням, а негативні наслідки від встановлення сервітуту будуть явно меншими від вигоди для пануючої ділянки. Те, що від встановлення сервітуту виграє насамперед цілком конкретна особа (власник пануючої ділянки), як видається, не означає, що у створенні можливості раціонального використання пануючої ділянки не зацікавлене суспільство в цілому.

З даного приводу свою правову позицію висловив ВСУ в постанові від 05.04.2017 року, де вирішувався спір відносно встановлення земельного сервітуту у зв’язку необхідністю прокладання повітряної лінії електропередачі, та без встановлення земельного сервітуту, прокладання її та експлуатація будуть неможливими [5]. При цьому, як було зазначено судом, встановлення земельного сервітуту, позбавить відповідача та власника суміжної земельної ділянки можливості використовувати її за цільовим призначенням. Однак, у позивача є можливість та повноваження вирішити порушене ним питання у інший спосіб, шляхом вирішення питання про відчуження земельної ділянки, передбаченої Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17.11.2009 року № 1559-VI, а тому відсутні передбачені законом підстави для встановлення земельного сервітуту на запропонованих позивачем умовах. У викладеній ВСУ правовій позиції за даною справою, зокрема, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 404 ЦКУ особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності – від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Разом з тим, згідно з ч.5 ст.403 ЦКУ сервітут не позбавляє власника майна, щодо якої він встановлений, права володіння, користування та розпорядження майном. Відповідно до п. «б» ч.2 ст.102 ЗКУ дія земельного сервітуту підлягає припиненню, коли встановлений земельний сервітут унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої він встановлений, за її цільовим призначенням. У разі недосягнення згоди щодо встановлення земельного сервітуту земельна ділянка може бути відчужена в порядку, встановленому Законом України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» (ст.16) [6].

За змістом ст.ст. 98, 99 ЗКУ, ст.ст. 401-402 ЦКУ, земельний сервітут може бути встановлений між особою, яка є власником або користувачем сусідньої земельної ділянки, в яких є потреба у використанні суміжної земельної ділянки, та власником (володільцем) земельної ділянки, щодо якої встановлюється сервітут. Володільцем є особа, якій земельна ділянка належить на іншому праві — постійного користування, оренди тощо. Сервітут може належати також конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

При визначенні умов сервітуту необхідно враховувати витрати власника (володільця) земельної ділянки щодо сплати орендної плати, земельного податку, утримання прибудинкової території і т. ін. в частині тієї площі, на якій встановлено земельний сервітут. У рішенні суду про встановлення сервітуту має бути чітко зазначено, для якого виду використання встановлюється земельний сервітут.

Складовою договору про встановлення земельного сервітуту має бути план земельної ділянки.

Користування сервітуарієм чужою земельною ділянкою без відповідної технічної документації та без визначення на місцевості меж дії земельного сервітуту може бути підставою для визнання договору про встановлення земельного сервітуту недійсним у судовому порядку.

Досліджуючи підстави встановлення сервітуту рішенням суду, необхідно також зазначити, що чинним законодавством передбачена також можливість припинення сервітуту за рішенням суду на вимогу власника майна, а саме: згідно з ч.2 ст.102 ЗКУ у випадках припинення підстав його встановлення і коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням; згідно із ч.ч. 2, 3 ст. 406 ЦКУ за наявності обставин, які мають істотне значення, і якщо сервітут перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Обставинами, що мають істотне значення, є, наприклад, заподіяння шкоди в результаті користування чужим майном, вихід за встановлені межі користування і т.д.

Звернення до суду з позовом про припинення сервітуту користувачем зазначеними нормами не передбачено, хоча можливість його не виключається. Наприклад, коли за заповітом було встановлено особисте право довічного платного користування майном, а власником майна створюються перешкоди для реалізації такого права, то такі перешкоди можуть розцінюватись не тільки як правопорушення, а й як завдання шкоди.

Насамкінець залишається зауважити, що рішення суду про встановлення земельних сервітутів підлягає обов’язковій реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно [7].  

Висновки.

Дослідивши особливості встановлення земельного сервітуту за судовим рішенням та спираючись на сучасні тенденції розвитку правової регламентації прав на землю в судовому порядку, земельний сервітут, що встановлюється за рішенням суду, можемо визначити як юридично визнану можливість землевласника чи землекористувача земельної ділянки, яка позбавлена певних благ чи вигод, з метою ефективного і раціонального використання належної цій особі земельної ділянки користуватися земельною ділянкою іншого, встановлену на підставі рішення суду.

Аналіз судової практики свідчить, що більшість позовів залишається не задоволеними з наступних причин: неспроможність позивача чітко сформулювати вимоги щодо встановлення земельного сервітуту та вказати норми проходу, проїзду тощо; неможливість довести необхідність та доцільність встановлення сервітуту, а також неспроможність вибору найменш обтяжливого варіанту його встановлення.

Також залишається відкритим питання щодо виконання рішення суду про встановлення земельного сервітуту примусово у випадку його невиконання (ігнорування) власником земельної ділянки.

 


Список літератури:

 

  1. Аналіз ВСУ застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ. URL:https://zib.com.ua/ua/print/103367analiz_vsu_zastosuvannya_sudami_zakonodavstva_pro_pravo_vlas.html
  2. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Офіційний вісник України. 2001. № 46.Ст. 2038.
  3. Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в Україні: дис. канд. юрид. наук: 12.00.06 / Р.І. Марусенко. К., 2005. 211 с.
  4. Новицкий И. Б., Перетерский И. С. Римское частное право / И. Б. Новицкий, И. С. Перетерский: учебник. М.: Зерцало, 2012. 560 с.
  5. Постанова ВСУ від 5 квітня 2017 року № 6-403цс17. URL: https://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/4D46952E090A7FACC22581000031F978
  6. Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності: Закон України від 17 листопада 2009 року № 1559-VI. URL: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1559-17/print1483987524815155
  7. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження : Закон України від 1 липня 2004 року № 1952-IV (в редакції Закону №834-VIII від 25 листопада 2015 року). URL: https://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1952-15/page
  8. Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ: Постанова Пленуму Верховного суду України від 16.04.2004 №7. URL: https://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/va007700-04
  9. Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав: Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014  № 5. URL: https://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0005740-14
  10. Синайский В. И. Русское гражданское право / В. И. Синайский. М.: Статут, 2002. 638 с.
  11. Скрипник В. Сервітут як спосіб здійснення речових прав / В. Скрипник // Підприємництво, господарство і право. 2017. №1. С.44 – 49.
  12. Словарь русского языка: в 4-х т. / Под. ред. А.П. Евгеньевой. М.: «Русский язык», 1988. Т. 4.
  13. Старостенко Д. Договір про встановлення земельного сервітуту : правові ознаки та істотні умови / Д.Старостенко // Юридична Україна. 2015. № 2. С. 39–49.
  14. Харитонова Т.Є. Правове регулювання відносин у сфері здійснення прав на чужі земельні ділянки за законодавством України: проблеми та перспективи // Часопис цивілістики: Науково-практичний журнал. Випуск 18. Одеса, 2015. С. 45-50.
  15. Хвостов В. М. Система римского права. Учебник / Хвостов В.М.; Вступ. ст.: Суханов Е.А., Томсинов В.А. М.: Спарк, 1996. 522 c.
  16. Цивільний кодекс України // Офіційний вісник України. 2003. № 11. Ст. 461.

 

FEATURES OF SETTING LAND SURVIVES BY JUDICIAL DECISION: THEORETICAL AND PRACTICAL ASPECTS

Lukomskaya N.

Abstract: In the conditions of implementation of land reform in Ukraine, which is currently developing a normative and effectively grounded algorithm for utilization and alienation of land plots, the necessity of ensuring the rational use of the land fund of Ukraine, as well as the creation of such legal forms that would ensure the possibility of a certain participation of one person in the law the property of the other regardless of the simple personal consent of the latter. The article analyzes the concept, content and features of land servitudes, which are established by court decision, investigates ways and features of establishing land servitudes according to court decisions.

Keywords: land servitude, proprietary rights, interest protected by law, use of other people's property, establishment of servitude by court.

 


ОСОБЕННОСТИ УСТАНОВЛЕНИЯ ЗЕМЕЛЬНЫХ СЕРВИТУТОВ ПО СУДЕБНЫМ РЕШЕНИЯМ: ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРАКТИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ

Лукомская Н.А.

Резюме: В статье проанализированы понятие, содержание и особенности земельных сервитутов, устанавливаемых по решению суда, исследованы пути и особенности установления земельных сервитутов по решению суда.

Ключевые слова: земельный сервитут, вещные права, охраняемый законом интерес, пользование чужим имуществом, установление сервитута по решению суда.