«Берешь чужие - отдаешь свои», или особенности кредитного настоящего

В цей кризовий час, незважаючи на вражаюче великі відсотки, комісії, страхування та інші додаткові платежі, фізичні та юридичні особи все частіше звертаються до банківських установ для отримання кредитів. А тому вказаний у заголовку вислів набуває більшої популярності серед споживачів кредитних продуктів, адже віддаєш не тільки свої, але й у сумі, що в 3-5 разів перевищує отриману від банку.

Тому, важливим аспектом у вирішенні одвічного питання «бути чи не бути?», тобто брати кредит чи ні, є знання певних правил, які у подальшому можуть сприяти у вирішенні спору з фінансовою установою, уникнення такого спору та можливо, навіть отримання позитивних емоцій від співпраці з кредитодавцями.

Такі правила, що ґрунтуються на правових нормах, покликані захистити права споживачів від безпідставних переплат, захисту своїх особистих майнових та немайнових прав, та можливості відшкодування збитків, у разі їх завдання.

Отже, основними аспектами проведення успішного кредитування є:1) проведення попередньої консультації; 2)постійний контроль за погашенням кредиту; 3) обрання правильної техніки захисту у випадку допущення прострочення.

На перший погляд, кожен споживач може сказати, що перед отриманням кредиту він безліч разів приходить до установи за консультаціями та розрахунками. Проте, звертаємо увагу потенційних позичальників на необхідність проведення консультації, яка б включала в собі аспекти і економічні, і обов’язково юридичні. Тому, таку консультацію необхідно проводити з юристами, які спеціалізуються на кредитних правовідносинах. Так, фахівець дасть клієнту вичерпну відповідь щодо можливих ризиків та переплат, в залежності від цілі кредиту, його забезпечення та відповідальності за невиконання. Тому, в даному випадку економія на простій консультації може зіграти з вами злий жарт, адже підписавши договір на невигідних умовах, позичальник поступово перетворюється на боржника банку. А в такому випадку без допомоги юриста не обійтися. Тож, як кажуть, - «скупий платить двічі».

Головними критеріями, щодо яких виникає найбільше проблемних питань та в подальшому спорів, є: валюта кредиту; забезпечення кредиту; умови договору.

Почнемо з валюти кредиту. У зв’язку з тим, що у більшості фінансових установ, отримання валютного кредиту є більш привабливим за рахунок значно нижчої відсоткової ставки, частина позичальників зіштовхнулась з проблемою повернення кредиту в іноземній валюті, вартість якої значно зросла з часом, а тому і борги такого споживача – також.

Як вихід з подібної ситуації, стало звернення позичальників, що отримували кредит у іноземній валюті з позовами про визнання кредитного договору недійсним, так як банк чи інша фінансова установа не мали права видавати подібні кредити.

З даного приводу Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ надав відповідні роз’яснення у Постанові Пленуму № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин».

У п.п. 10- 16 Постанови вказується на те, що згідно зі статтею 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність") банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті.

Отже, надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Відповідно до абзацу 3 частини першої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У зв'язку із зазначеним, варто зауважити, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг", за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним. Тобто, за умови, що кредитний договір, предметом якого є надання грошових коштів у іноземній валюті для споживчих цілей, є таким, що суперечить чинному законодавству України.

Відповідно до ст. 1 Закону україни «Про захист прав споживачів», споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції

При отриманні кредиту важливим з точки зору привабливості та вигідності, є умова надання кредиту без щомісячної комісії, яка нараховується на початкову суму кредиту, на відміну від відсотків, що нараховуються на залишок кредиту, та мають постійну тенденцію до зменшення. Варто зауважити, що чинним законодавством України, сплата позичальником комісій, не передбачена.

Кредити, як правило мають певні види забезпечення, до яких слід віднести заставу, поруку, гарантію, страхування, в залежності від розміру кредиту та його цільового призначення. Надання таких видів забезпечення також має певні нюанси про які слід пам’ятати.

Найпоширенішим серед них є порука. Даний вид забезпечення має свої особливості. Так, відповідно до частини першої статті 559 ЦК України, припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому, обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте, якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання. Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК України, порука припиняється у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред'явлення позову про визнання договору поруки припиненим.

Таким чином, виступаючи поручителем за кредитним договором, слід детально вивчити його основні умови щодо порядку внесення змін до основного договору та надання згоди на це поручителя, що повинно бути оформлено відповідною додатковою угодою.

Кредитні договори, як і будь-які правочини, якщо вони укладені одним із подружжя, мають певні особливості щодо погодження їх іншим з подружжя. Досить часто на практиці виникають спори щодо розподілу кредитних зобов’язань, угоди за якими виникли за час шлюбу, а тому варто окремо зупинитись на спірних питаннях, що виникають під час кредитування когось з подружжя. Положення статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК) щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.

Однак, особливістю таких правовідносин, є те, що під час отримання кредиту, необхідно отримати згоду іншого з подружжя щодо укладення такого кредитного договору. Ненадання такої згоди може призвести до негативних наслідків для позичальника, банку, так і для другого з подружжя. До таких наслідків належать як визнання кредитного договору недійсним, так і стягнення в судовому порядку компенсації в розмірі ½ виконаним одним з подружжя зобов’язань, у випадку розірвання шлюбу, за кредитним договором, що укладений в період шлюбу. А тому, з метою уникнення спірних питань щодо надання та погашення кредиту, слід таку згоду другим із подружжя надавати, відповідно до норм Сімейного кодексу України, адже зобов’язання одного з подружжя, що виникли в інтересах сім’ї, є спільною сумісною власністю подружжя.

Так, відповідно до рішення Апеляційного суду Полтавської області від 07.05.2014 року у справі № 2-494/11 за позовом особа – 1 до особа – 2 про поділ спільного майна подружжя, стягнуто з особа -2 на користь особа -1 - ½ частину коштів, сплачених особа -1 за кредитами з 01.07.2009 року по 25.01.2013 року в сумі 8 949,47 доларів США ( при курсі 1 до 11,46) + 367,38 грн. – всього 102 928,30 грн. Однак, в частині стягнення ½ вартості сплаченого боргу за кредитним договором, що укладений з ПАТ «Райффайзен банк Аваль» відмовлено, у зв’язку з недоведеністю позивачем того, що даний кредитний договір укладено в інтересах сімї та за згодою другого з подружжя.

При порушенні позичальником умов кредитного договору та прострочення виконання зобов’язання, для останнього, виникають негативні наслідки, зокрема у вигляді сплати неустойки. Однак, розмір неустойки, що розрахований банком, може бути в деяких випадках зменшений судом, з наявності певних обставин.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 року, положення частини третьої статті 551 ЦК України про зменшення розміру неустойки може бути застосовано судом лише за заявою відповідача до відсотків, які нараховуються як неустойка, і не може бути застосовано до сум, які нараховуються згідно з частиною другою статті 625 ЦК України, які мають іншу правову природу. При цьому проценти, які підлягають сплаті згідно з положеннями статей 1054, 1056-1 ЦК, у такому порядку не підлягають зменшенню через неспівмірність із розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу. Істотними обставинами в розумінні частини третьої статті 551 ЦК можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання). Положення статті 616 ЦК України, передбачають право суду за певних умов зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Зазначене стосується цивільно-правової відповідальності боржника, а не сплати ним основного грошового боргу за кредитним договором, що суд на підставі вказаної норми закону змінити не може.

Так, у справі № 2-1223/11 за ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», до ОСОБА - 1 про стягнення заборгованості за кредитним договором розмір, Ленінським районним судом м. Полтава розмір неустойки зменшено з 53 290,74 грн. до 27 963,95 грн. у зв’язку з інвалідністю відповідача, що підтверджена матеріалами справи. Дане судове рішення залишене без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Одним з основних умов кредитного договору, на які повинен звертати позичальник є право банку на підвищення процентної ставки. В таких випадках, розрізняють одностороннє підвищення банком процентної ставки та підвищення відсоткової ставки за згодою позичальника, шляхом укладення відповідної додаткової угоди. Основним правилом підвищення процентної ставки є узгодженість сторін. Адже, на останостороннє підвищення відсоткової ставки, банк чи інша фінансова установа права не має, згідно з ст. 1056-1 ЦК України. Така умова кредитного договору є нікчемною.

У зв'язку з прийняттям Закону України від 12 грудня 2008 року № 661-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку", яким передбачено, що встановлений кредитним договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшений банком в односторонньому порядку, а також, що умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною, потрібно звернути увагу на те, що цей закон набрав чинності з 10 січня 2009 року. Виходячи із закріпленого Конституцією України принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58), всі рішення банку в будь-якій формі (постанова, рішення, інформаційний лист) щодо підвищення процентної ставки в односторонньому порядку є неправомірними лише з 10 січня 2009 року (Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів). При вирішенні питання щодо правомірності підвищення банком чи іншою фінансовою установою процентної ставки, слід також розрізняти умови кредитного договору, які встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору відповідно до вимог статей 641 - 642 ЦК України, або в порядку, визначеному частиною шостою статті 1056-1 ЦК України. Наприклад, не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 ЦК України, зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір. При підвищенні процентної ставки з'ясуванню підлягають визначена договором процедура зміни процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди, тощо), дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Варто також звернути увагу на такий правовий аспект кредитних правовідносин, як право банку на дострокове погашення кредиту, що є досить спірним на практиці.

Відповідно до статей 1050, 1054 ЦК України, якщо договором встановлено обов'язок позичальника повернути кредит частинами (із розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини кредитодавець має право вимагати дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, та сплати процентів, належних йому від суми кредиту. Передбачене статтею 1050 ЦК України право кредитодавця вимагати від позичальника дострокового повернення частини кредиту, що залишилася, є самостійним. Реалізація такого права жодним чином не залежить від пред'явлення кредитодавцем вимог про розірвання кредитного договору відповідно до положення статті 651 ЦК.

А тому, виходячи з положень даної статті таке право банку не обмежено, та може бути застосоване останнім за умов буд-якого прострочення виконання зобов’язання позичальником. Судова практика з даного питання однозначна та досить стала, а отже, отримуючи кредит, позичальник повинен розуміти законність та об’єктивність такої вимоги з –боку банку, та бути готовим до можливості банку користуватись даним правом.

Однак, відповідно до ст. 11 ч. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: 1) затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла щонайменше - на три календарні місяці; або

 2) перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або

3) несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або

4) іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.

Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів, а за споживчим кредитом, забезпеченим іпотекою, та за споживчим кредитом на придбання житла - шістдесяти календарних днів з дня одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.

Окремо слід зупинитись на питанні позовної давності в спорах про стягнення за кредитними договорами, що є особливо актуальною щодо кредитних договорів, що пов’язані з багаторазовим користуванням з видачею відповідної кредитної лінії. Коли, по –суті, строк дії такого кредиту не визначений у кредитному договорі.

При застосуванні положення пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, слід виходити з того, що у системному зв'язку з частиною одинадцятою статті 11 зазначеного Закону ця вимога стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.

Оскільки зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо), положення пункту 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та вимоги ЦК щодо позовної давності застосовуються й до додаткових вимог банку (іншої фінансової установи).

Поряд з тим, у деяких випадках, ключовим у подібних спорах є умова кредитного договору, щодо строку дії кредитного договору, який, як правило, обмежується формулюванням «до повного виконання сторонами своїх зобов’язань», що майже повністю виключає можливість застосування строків позовної давності у випадку прострочення виконання зобов’язання та існування боргу. Адже, за таких умов, кредитний договір вважається діючим, а отже, строк позовної давності таким, що не пропущений. За даних умов, варто звертати увагу на строк настання права вимоги у банку щодо стягнення заборгованості, та закінчення терміну кредитування, що можна трактувати як початок перебігу строку позовної давності, а також на вимоги щодо стягнення неустойки, щодо якої встановлено скорочений термін позовної давності у один рік.

Слід також пам’ятати, що у досить монопольних відносинах позичальника з банком, нормативним актом, що покликаний захищає права позичальника є Закон України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до даного закону, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту;

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими:

1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом;

2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача;

3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки;

4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору.

Враховуючи величезні відсоткові ставки по кредитах, що пропонуються банками, їх монопольне диктування позичальнику своїх умов кредитування, та досить привілейовані права, що визначені чинним законодавством України, що роблять боротьбу з ними досить складною та тривалою, використання даних правил та норм на практиці, значно полегшить становище позичальника.

Варто зазначити, що відповідно до ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність», інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, є банківською таємницею.

Однак, на практиці все частіше зустрічаються випадки порушення банками норм закону в частині збереження банківської таємниці щодо клієнта. Такі порушення мають не тільки протизаконний характер, а і завдають позичальнику певних незручностей та моральної шкоди, інколи впливають на ділову репутацію, порушують честь та гідність особи.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець у позасудовому порядку або до судового провадження звертається з вимогою про повернення споживчого кредиту або погашення іншого боргового зобов'язання споживача, кредитодавець не може у будь-який спосіб вимагати будь-якої плати або винагороди від споживача за таке звернення.

При цьому кредитодавцю забороняється:

1) надавати неправдиву інформацію про наслідки несплати споживчого кредиту;

2) вилучати продукцію у споживача без його згоди або без одержання відповідного судового рішення;

3) зазначати на конвертах з поштовими повідомленнями інформацію про те, що вони стосуються несплати боргу або споживчого кредиту;

4) вимагати стягнення будь-яких сум, не зазначених у договорі про надання споживчого кредиту;

5) звертатися без згоди споживача за інформацією про його фінансовий стан до третіх осіб, які пов'язані зі споживачем родинними, особистими, діловими, професійними або іншими стосунками у соціальному бутті споживача;

6) вчиняти дії, що вважаються нечесною підприємницькою практикою;

7) вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув.

Порушення будь-якої з цих умов, є підставою для звернення позичальника до суду за захистом своїх прав.

Так, ОСОБА – 1 подано позов до ПАТ КБ «Приватбанк», в якому заявлено вимоги щодо визнання інформації такою, що була розповсюджена відповідачем ПАТ КБ «Приватбанк» в листівках на підїзді та дверях квартири ? по вул? а також у листах, що адресовані ОСОБА -1 щодо наявності судового рішення щодо стягнення з нього заборгованості за кредитним договором, накладення арешту на все майно, грошові кошти та заробітну плату, заборони виїзду за кордон, а також щодо притягнення до кримінальної відповідальності – недостовірною; заборони відповідачу вживати будь-яких дій, в тому числі шляхом здійснення телефонних дзвінків, направлення листів, розповсюдження листівок, що містять недостовірну інформацію щодо стягнення з ОСОБА -1 заборгованості за кредитним договором, накладення арешту на все майно, грошові кошти та заробітну плату, заборони виїзду за кордон, а також щодо можливості притягнення її до кримінальної відповідальності; стягнення з ПАТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА -1 моральної шкоди в сумі 5 000,00 грн.

Позов зумовлений розповсюдженням у листівках та смс –повідомленнях інформації щодо існування заборгованості перед банком, якої насправді не було, чим завдано позивачу моральної шкоди, вплинуло на ділову репутацію позивача, його честь та гідність.

Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Таким чином, за умов розвитку кредитних правовідносин за рахунок росту попиту на даний продукт, враховуючи досить дискримінаційні умови, що висувають фінансові установи при наданні кредиту, та той факт, що частіше за все позичальники переплачують кредит у 3-5 разів більше, боротись за права споживачів стає дедалі важче. Проте, знання основних правил кредитно - правової політики та дотримання умов договору, що попередньо виважені та прочитані, надасть змогу уникнути будь-яких негативних наслідків та спорів, що пов’язані з порушеннями зобов’язань за кредитним договором будь-якою із сторін.