Нотаріус чи суд, ось в чому питання?

Як правило зі словом «СУД» у більшості громадян нашої країни асоціюються вкрай неприємні емоції - страх, відчай і безвихідь. Ми на ментальному рівні відносимось до даного інституту та гілки влади так, що до суду звикли йти в останню чергу, вичерпавши всі можливі варіанти вирішення питання, та при недосягненні з кимось консенсусу, що є по суті логічним та розумним підходом з точки зору правосуддя та його призначення.

Навіть якщо мова йде про нескладні та швидкі судові справи, люди все одно з насторогою та тривогою чекають рішення суду, яке стосується їх прав та обов’язків, майнових перспектив та очікувань.

Одними з найбільш частих спорів, що виникають у галузі цивільного права є спори про спадкування, що включають в себе різноманітні способи захисту, починаючи від надання особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини до усунення від права на спадкування. Так чи інакше, з спадковим правом стикається кожний громадянин нашої держави, але на щастя, не кожного разу все закінчується судовим процесом.

На даний час, судова система розглядає безліч справ про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування, що зумовлено відсутністю у спадкоємців документу, який необхідний для подання нотаріусу при оформленні спадщини, а саме -витягу з Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки, яка є спадковим майном.

Це зумовлено тим, що спадкодавці, ще за свого життя, вважаючи державний акт про право власності на земельну ділянку, який виданий до 2004 року єдиною та достатньою правовою підставою для розпорядження земельною ділянкою, не турбуючись про ряд супутніх документів, які дозволять власнику, а в подальшому його спадкоємцям вільно розпоряджатись та володіти землею, не вчиняють дій для внесення відомостей про земельну ділянку до відповідного реєстру.

Згідно із пунктом 2 розділу VII “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України “Про Державний земельний кадастр” встановлено, що земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. У разі якщо відомості про зазначені земельні ділянки не внесені до Державного реєстру земель, їх державна реєстрація здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за заявою їх власників (користувачів земельної ділянки державної чи комунальної власності).

Проте, приймаючи спадщину на таку земельну ділянку, державний чи приватний нотаріуси відмовляють спадкоємцям у видачі свідоцтва про право на спадщину, посилаючись на неможливість видачі такого свідоцтва в силу відсутності реєстрації земельної ділянки в Держаному земельному кадастрі, та відповідно всього необхідного переліку документів, необхідних для вчинення нотаріальної дії, а відповідну заяву на виготовлення технічної документації власник за документами вже подати не може.

В таких випадках, спадкоємці, яким відмовлено у вчиненні нотаріальної дії щодо видачі свідоцтва про право на спадщину, змушені звертатись до суду за захистом свого порушеного права та визнавати право власності на землю в судовому порядку.

Зважаючи майже на стовідсоткову позитивну судову практику з цього питання, здавалося б воно не є проблемним, проте, чи є даний спосіб захисту дійсно результативним для спадкоємців, а відповідно, чи є рішення суду про визнання права власності на землю за державним актом, що виданий на імя спадкодавця ефективним та юридично визначеним? Спробуємо розібратись.

Відповідно до п. 7 ч.3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, до основних принципів ( засад) цивільного судочинства входить обов’язковість судового рішення.

Тобто, судове рішення, як акт правосуддя покликане відновити порушене чи невизнане право особи, що звертається за захистом такого права до суду, та усунути можливі прогалини та механізми реалізації права позивача.

У правовідносинах власності, рішення судів щодо визнання права власності, повинні стати для власника, який звертається до суду з позовом, не лише документом, що підтверджує таке право, але й формальним документом, що є підставою для державної реєстрації речового права у відповідному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відомості з якого є офіційним підтвердженням набуття права власності.

Однак, у справах щодо визнання права власності за спадкоємцем на земельну ділянку, що належала спадкодавцю за Державним актом про право власності на землю старого зразка, та в якому не визначений відповідний кадастровий номер земельної ділянки, рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку таким документом стати не може.

Причинами відмови у проведення державної реєстрації на земельну ділянку за спадкоємцем – власником ( вже за судовим рішення) є неподання ним відповідного витягу з Державного земельного кадастру, чому передує виготовлення технічної документації з землеустрою, згідно ЗУ «Про землеустрій», тобто документу, що є підставою для внесення відомостей до ДЗК та присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру.

Відтак, після отримання судового рішення, спадкоємець не зможе зареєструвати у встановленому порядку право власності на землю, а змушений буде звертатись до землевпорядної організації , виготовляти технічну документацію, отримувати витяг з ДЗК та проходити шлях державної реєстрації землі вже з додатково отриманими документами.

Отже, ключовим у даному випадку є питання проведення державної реєстрації землі та документи, що необхідні для такої реєстрації.

Відповідно до чинного законодавства України, зокрема, ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі:

  1. укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката;
  2. свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката;
  3. свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката;
  4. виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів;
  5. свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката;
  6. свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката;
  7. рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном;
  8. державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року;
  9. рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно;
  10. ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди;
  11. заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно;
  12. рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об’єкта нерухомого майна релігійній організації;
  13. рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об’єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність;
  14. інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 53 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, для державної реєстрації права власності та інших речових прав на земельну ділянку, права власності на об’єкт нерухомого майна, реєстрацію яких проведено до 1 січня 2013 р. відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, у зв’язку із втратою, пошкодженням чи псуванням відповідного державного акта на право власності чи постійного користування земельною ділянкою, свідоцтва про право власності на нерухоме майно використовуються відомості з Державного земельного кадастру або Реєстру прав власності на нерухоме майно, який є архівною складовою частиною Державного реєстру прав, та паперовий носій інформації (реєстрові книги, реєстраційні справи, ведення яких здійснювали підприємства бюро технічної інвентаризації).

Державна реєстрація права власності на земельну ділянку, реєстрацію якого проведено до 1 січня 2013 р. відповідно до законодавства, що діяло на момент його набуття, проводиться за умови наявності відповідних відомостей про зареєстровані права в Державному земельному кадастрі.

Таким чином, при проведенні державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, державний реєстратор, крім правовстановлюючого документу на земельну ділянку, перевіряє та вимагає від заявника інформацію щодо реєстрації відомостей про таку земельну ділянку в Державному земельному кадастрі, тобто відповідний витяг з ДЗК.

Однак, при визнанні права власності в порядку спадкування на земельну ділянку без внесення відомостей щодо неї до Державного земельного кадастру, відповідне рішення суду неможливо буде зареєструвати, адже у заявника відсутній відповідний витяг з ДЗК щодо реєстрації земельної ділянки, така ділянка не відображається на Публічній кадастровій карті та фактично не сформована.

Відтак, рішення суду про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування не можливо виконати.

25 грудня 2015 року з метою вирішення зазначеної колізії в законодавстві, КМУ було ухвалено Постанову «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1127 в новій редакції, якою затверджено відповідний Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 66 цього порядку, для державної реєстрації права власності на підставі заяви спадкоємця подаються документи, необхідні для відповідної реєстрації, передбачені статтею 27 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” та цим Порядком, що підтверджують набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно, витяг із Спадкового реєстру про наявність заведеної спадкової справи та документ, що містить відомості про склад спадкоємців, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу.

Державна реєстрація права власності на підставі заяви спадкоємця проводиться шляхом внесення до Державного реєстру прав відомостей про суб’єкта права власності - спадкодавця з обов’язковим зазначенням відомостей про смерть такої особи.

Таким чином, у випадку відсутності у спадкоємця документу, що підтверджує реєстрацію земельної ділянки у Державному земельному кадастрі, спадкоємець може скористатись наступним алгоритмом дій:

  1. Замовити у землевпорядній організації відповідну технічну документацію з землеустрою на померлого власника /спадкодавця ( у відповідному договорі на виконання землевпорядних робіт, стороною договору та замовником є спадкоємець за відповідною довідкою нотаріуса щодо прийняття ним спадщини);
  2. Отримати технічну документацію на земельну ділянку та відповідний витяг з Державного земельного кадастру щодо реєстрації земельної ділянки за спадкодавцем;
  3. Подати заяву про реєстрацію речового права за спадкодавцем у відповідному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, згідно п. 66 Порядку за відповідним витягом /довідкою нотаріуса, що підтверджує статус спадкоємця, що прийняв спадщину.
  4. Подати відповідний документ (витяг) про право власності на земельну ділянку за спадкодавцем до нотаріуса.
  5. Отримати відповідне свідоцтво про право на спадщину та перереєструвати земельну ділянку на себе ( такі дії вчиняються нотаріусом одночасно).

Тобто, зазначене право на спадкування «проблемної» земельної ділянки можливо реалізувати без звернення до суду, та без додаткових нервових ризиків, що пов’язані з судовим провадженням, що завжди сприймається людьми досить емоційно, навіть враховуючи юридичну нескладність даної справи, за умови подання до суду всіх необхідних документів ( зокрема, відмову нотаріуса, документи на землю, відсутності спору щодо спадкування та інше).

Однак, попри всі ці особливості даної категорії справ, особисто у мене залишається відкритим питання щодо причин відмови нотаріусів у видачі свідоцтва про право на спадщину, за умови існування позасудового механізму вирішення даної проблеми.

Більшість нотаріусів, у таких випадках надають відмову навіть не роз’яснюючи клієнтам можливі варіанти вирішення справи, про що свідчить досить усталена та кількісно велика судова практика у таких цивільних справах.

Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджений Наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 року, а саме пункту 4.12. свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів.

Відповідно до п. 4.15 Порядку, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу І цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.

Згідно п. 4.18 Порядку, якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, нотаріус отримує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз’яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.

Відповідно до п. 4.20 Порядку, видача свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку нотаріусом проводиться також за умови отримання витягу з Державного земельного кадастру, у тому числі шляхом безпосереднього доступу до нього.

Тож, нотаріус формально має всі підстави «відправити» вас до суду, не роз’яснюючи можливі механізми отримання свідоцтва про право на спадщину.

На мою думку, в таких випадках спадкоємцям варто перш ніж отримувати відмову у нотаріуса, скористатись порадою юриста, запропонувати самостійно нотаріусу застосувати зазначений механізм оформлення спадщини, з метою уникнення судового процесу.

Проте, зважаючи на нормативне врегулювання даного питання у 2015 році, вважаю, що звернення до суду в даному випадку суперечить загальним принципам та нормам процесуального права, зокрема, в частині відсутності спору про право, можливості відновлення свого права та реалізації судового рішення, яке ухвалюється з метою визнання за особою права власності, проте, де-факто таке право власнику не надає.

Крім того, зважаючи на значну завантаженість судів та вплив її на якість судочинства, уникнення формальних справ є запорукою розвитку та вдосконалення судової системи України.